Я щаслива людина. У мене дві баби. Одна в степу живе, друга жила на Поліссі. А Полісся, то царство грибів і русалок. Які там пущі, озера, які річечки... І водяться там лелеки. Була своя пара лелек і в баби Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати. махала їм косинкою. А лелеки кружляли і все нижче й нижче спускались до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. I на те колесо сідали лелеки, і мостили собі гніздо. Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір - по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. "Бідні ж ви мої!" - забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами. Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу. Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Пам'ятаю: вже смеркло, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній позі, дзьоб свій задер, і здається - на Буськовому дзьобі місяць повис. Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає: - Як воно, Бусько, не обіщаєш на завтра дощу? - Кла-кла, - стукає дзьобом Бусько. - Та воно й видно, - каже баба. - Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не здумаю, що тепер... - Кла-кла, - каже Бусько. - Ну хіба що так, - зітхає баба і йде в хату. Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за ворота і махала косинкою, і наказувала: "Дивіться, тримайтеся гурту. Та де хмара - летіть високо, а де блискавка з громом - летіть низько..." А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки з усієї околиці, зробили прощальний віраж над лісами і озерами і гурт за гуртом потяглись у вирій. А бабині птахи зостались. Кружляли й кружляли вони над селом, тривожно скрикували - ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір'я, бачить: двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. І голосу не витягне. "Кла-кла", - сказав Бусько і кудись запішов. Тут пішов, тут і з'явився. Підбіг до бабці і подає їй у дзьобі... жабу. Свіженьку. З болота. Ох ти мій дохтор, - застогнала баба, розчулена рідним Буськом. - Це ж ти хочеш мене підздоровить і зілля своє приніс... Доведеться встати і провести вас, бо ви ж без баби й не полетите. Баба, стогнучи,зіп'ялась на ноги і провела буськів. А скоро пормерла. І дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі,ніде не хотіла сідать. А тоді таки сіла - на шутій сосні за селом, на тій сосні, що ближче до грибків, де лежить баба зі своїми синами.
